Розмова в черзі до лікаря

Він підсів до мене в черзі до терапевта. Черга рухалась повільно, читати в темнуватому коридорі було неможливо, я вже стомилась, тому, коли він звернувся до мене, я навіть зраділа. - Давно чекаєте? - Давно, - відповіла я. – Другу годину сиджу вже. - А хіба ви не по талону? - По талону, - понуро відповіла я. – Тільки тут весь час без черги проходять. - А ви не пускайте, - запропонував він. - Сил у мене немає, щоб сваритись з ними, - зізналась я. – І так сюди ледве прийшла. Він уважно глянув на мене і співчутливо запитав: - Донор? - Чому «донор»? – здивувалась я. – Ні, ніякий я не донор. - Хіба ні? Я ж бачу. - Та ні! Я кров здавала вперше і востаннє в інституті, в День донора. Втратила свідомість і все, більше ніколи не здавала. - А ви взагалі часто втрачаєте свідомість? - Взагалі – ні, але буває інколи. Я просто так часто падаю. Йшла-йшла і раптом впала, або ж із стільця, або спати – ось так прийшла додому, побачила диван – і одразу ж впала. - Це не дивно. У вас майже не залишилось життєвих сил. Ваша чаша спустошена. - Хто спустошений? - Чаша життєвої енергії, - терпляче пояснив він. Тепер вже я уважно глянула на нього. Він був симпатичним, але трішки дивним. Наче молодий, не більше тридцяти років, але очі! Наче це були очі мудрої черепахи Тортилли, з них наче навіть йшло світло, і в них було стільки розуміння, стільки співчуття, що я просто впала в ступор. - А хворієте ви часто? – запитав він. - Ні, що ви! Рідко хворію. Я дуже сильна. Ви не звертайте уваги на те, що я така худа. - Стосунки з батьками не дуже? - Не дуже, - зізналась я. – Батька я майже не пам’ятаю, він з нами вже давно не живе. А от з мамою…Я для неї досі ще маленька, весь час вчить мене жити за її правилами і щось вимагає, постійно вимагає, вимагає. - А ви? - Коли сили є – відбиваюсь. Коли нема – просто плачу. - І вам стає легше? - Ну, трішки. До наступного такого разу. Ви не подумайте, вона ж не кожного дня так. Раз чи два на тиждень. Ну, інколи три. - А ви не намагались не давати їй своєї енергії? - Якої енергії? Як «не давати»? – не зрозуміла я. - Ну дивіться. Мама провокує сварку – ви включаєтесь. Зверніть увагу: «включаєтесь»! Як електропристрій. І тоді мама починає живитись вашою енергією. А коли сварка закінчується - їй добре, а вам погано. Так? - Так, - визнала я. – Та хіба ж я можу щось з цим зробити? - Не включатись, от і все, - порадив він. – Іншого виходу немає і не може бути. - Та як це «не включатись», якщо вона пробиває? – розхвилювалась я. – Вона ж мене, як облуплену знає, всі мої Ахіллесові п’ятки. - От бачите. Ці точки – як кнопки. Натиснув на неї – ви включились. А коли «пробиває», тоді і стається витік енергії. Це ж в школі, на фізиці проходять. - Пам’ятаю, вчили щось таке. - А закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл. І до людей вони також застосовуються. Просто в Школі Життя ми зазвичай двієчники і прогульники. - Як можна прогуляти Школу Життя? - Дуже і дуже просто! От Життя дає тобі урок, а ти його вчити не хочеш. І втікаєш! - Ха! Хотіла б я втекти, та щось не виходить. - А так зазвичай і є. Поки урок не пройдеш – будеш раз за разом на ті ж граблі наступати. Життя – хороший вчитель. Вона завжди домагається 100%-ої успішності! - Немає в мене сил сидіти на цих уроках. От бачите, прийшлось до лікаря йти. Ледве ноги пересуваю. - З вами завжди так? - Та ні. Моментами. Останній тиждень – весь такий. - А що відбувалось цієї останньої неділі? - Найцікавіше те, що нічого особливого! Звичайна рутина. - Ну, то розкажіть мені про рутину. Якщо не шкода, звісно. - Та чого тут шкода? Кажу ж, всяка дурня. З мамою декілька разів поспілкувалась. Все, як завжди. Робота – ніяких перенавантажень. З напарницею посварилась один раз, але не сильно. Вечорами особливо не напружувалась, тільки на телефоні висіла, допомагала ситуацію вирішити. А почуваюсь так, наче на мені мішки носили цілий тиждень! - Ну, можливо, і носили, тільки ви не помітили. Що ви там вирішували по телефону? - Ай, та дурниці. В подруги проблеми, їй необхідно було виговоритись. Я лиш підставила їй жилетку. - Виговорилась? - Так, наче. Кожного дня по півтори години – будь-хто виговориться. - А ви? - А що я? - Ви – виговорились? - Та ні, я ж її слухала. Втішала, підтримувала, поради розумні давала. А сама їй не жалілась, їй зараз не до мене, в неї своїх проблем вистачає. - Я вам так скажу: ви стали не жилеткою, а зливним бачком. Вона злила в вас весь свій негатив, а ви їй у відповідь дали свою позитивну енергію у вигляді порад і підтримки. А самі – зовсім не розгрузились! - Але ж друзі повинні підтримувати один одного. - Тут не працює принцип «хороший друг у важку хвилину підтримає, чудовий – прикинеться, що нічого не помітив», правильно було би по іншому – «хороший друг запропонує допомогу, чудовий – не прийме відмови». А у вас виходить дружба «в одні ворота». Ви їй допомагаєте, а вона вам - не дуже то і поспішає. - Ну не знаю…Що ж тепер, відмовити їй у допомозі? Ми ж дружимо. - Це ви з нею дружите. А вона вами користується. Хочете – вірте, хочете – перевірте. Почніть ще з першого речення розповідати їй про своїх проблеми і ви побачите, що буде. Ви здивуєтесь, наскільки це енергозберігаючий спосіб. - А знаєте, було би непогано. Маю на увазі, побільше би енергії. - Кажете «непогано», а самі її розтрачуєте. - Але ж я не думала! З одного боку так…А з іншого, справді, я ж з нею як поговорю, то наче вагони погружу. - Це вона вас грузила, а ви приймали на себе її вагон проблем. Воно вам треба? - Ні, звичайно. Нащо ж? В мене і своїх проблем вагонами. - Це які ж? - Та різні. Наприклад, чоловік. Колишній. Я його люблю, ну, суто по-людськи. А може, і більше. А у нього інша сім’я. І там все не благополучно. Вона його приворожила. А мені його шкода, він же хороший! Та й рідна людина, як не як. - Ці переживання додають вам радості? - Та ви що? Яку радість? Суцільні муки. Я весь час думаю, як би це йому допомогти, але ніяк не придумаю. - А вашому чоловіку скільки років? - Він трішки старший за мене, але це не важливо. - Важливо. Це якраз і важливо. Доросла людина в змозі сама вирішувати свої проблеми, а не перекладати їх на чужі плечі. Ну, якщо хоче, звісно. - Ви спілкуєтесь з ним? - Так, звичайно. Він приходить до дітей. Ну і поговорити. Пожалітись, як йому там погано. - І ви жалієте його. Так? - Звичайно. Серце кров’ю обливається. Йому ж погано. - А вам, значить, добре. - Ні, мені також погано. - Тоді самі подумайте: чим же ви можете йому допомогти? До його «погано» додати своє «погано»? Це не математика, де перемноживши «мінус» на «мінус» стане «плюс». Це – Життя. Тут свої правила. - Ні! Я даю йому те, чого не вистачає в тій сім’ї: розуміння, підтримку, тепло. - А натомість? Що ви отримуєте за це? - Не знаю. Вдячність, мабуть. - Ну так. Він дякує вам, і несе те, що ви йому дали, в ту сім’ю. Тому що там вимагають, а свого тепла у нього немає. Тому він і бере його у вас. В українській мові є таке слово, як «виснажена». Це ви зараз. А знаєте, чому так? - Ні, я тому і іду до лікаря. Щоб він сказав. - Нічого він вам не скаже. Лікар лікує симптоми. Ну, пропише вам вітаміни, може, масаж. І все! А причини, причини, то залишаться. - Які причини? - Ви не любите себе. Ви намагаєтесь любити інших, не полюбивши для початку себе. А це ой як енерговитратно. Ось ви і відчуваєте себе виснаженою. - Що ж робити? - Я порадив би вам звернутись до себе, подумати, чи потрібно вам так викладатись, щоб іншим було добре. Ще й за рахунок вашої власної життєвої енергії. Скиньте їх всіх з ваших плечей! Перестаньте бути донором. Хоча б тимчасово! Почніть любити себе, тішити себе, насичувати себе енергією. Тоді через деякий час ви наповнитесь і засяєте. Як лампочка. І очі ваші загоряться, і серце наповниться теплом. Ось побачите! Він говорив захопливо, його очі горіли, і я думала: «Яка цікава людина! Такий молодець! Цікаво, ким він працює в житті?» - Ось ви мене вчите жити, а самі також до лікаря прийшли! – раптом сказала я. - Ні, я не до лікаря. Я електрик. В мене просто обідня перерва. До речі, уже закінчується. Ось напарник іде, зараз будемо лампочки міняти. До побачення, і здоров’я вам. Душевного – перш за все. І досить бути донором. Я так і залишилась сидіти з відкритим ротом, спостерігаючи, як мій рятувальник приєднався до старшого чоловіка, який йшов по коридору. Як же я одразу не помітила, що він був одягнений в синій фірмовий комбінезон? Напевно, через його очі – я майже не відривала від них погляду. В моїх грудях зародилось дивне тепло, наче туди щось влилось, таке приємне і живильне. Я навіть відчула, що сили повертаються до мене. «Закони фізики, до речі, загальні для всіх. І до людей вони також застосовуються». Я раптом чітко згадала, як на уроці фізики нам показували дослід з двома сполученими чашами. Коли в один доливають води, рівень води в іншому також піднімається. І навпаки. Мабуть, поки ми спілкувались, цей дивний електрик поділився чимісь таким, що в ньому було – життєвою енергією, ось! І її рівень в мені підвищився. Тобто він дав, а я взяла. Я зірвалась з місця і помчала по коридору, наздоганяючи електрика. - Зачекайте, це що ж виходить? Ви також донор? - Донор, - усміхнувся він. – Тільки я, на відміну від вас, ділюсь енергією добровільно, тому що в мене аж занадто її є. - А чому у вас її так багато? Є якийсь секрет? - Є. І він занадто простий. Ніколи не дозволяти спустошувати себе до дна, натискаючи на кнопки, і ніколи не включатись в те, що не у вашій владі. Ось і все! Вони з напарником зайшли в якийсь кабінет – давати людям світло. А я пішла по коридору назад, по дорозі роздумуючи, що все одно хочу бути донором. Тільки спочатку накопичу Любові, щоб моя чаша життєвої енергії наповнилась до країв. І обов’язково навчусь нести людям світло – так саме, як цей чудовий електрик з мудрими очима черепахи Тортилли. © Невідомий автор